ЖИТТЄПИС
Ольга Єремєєва народилася 1997 року в Києві. У 2018 закінчила Київський національний університет технологій та дизайну (бакалавр графічного дизайну) та Kyiv Academy of Media Arts за спеціальністю «сучасне мистецтво».
Працює з фотографією, відео, графікою та друкованими виданнями. Останні роки зосереджена на темі тіла у війні та фотофіксації життя в умовах повномасштабного вторгнення.
У своїй практиці працює з темами фемінізму, тілесності, смерті, сексуальності, пам’яті, втрати, а також фізичних і психологічних травм. Окрему увагу приділяє впливу середовища на тіло та досвід людини. Важливими елементами її мистецької мови є темпоральність і повторюваність.
ТВОРЧИЙ МЕТОД
Тіло як політична мішень
Центральною темою у творчості Олі Єремєєвої є тілесність як головна мішень війни. Після звірств російських військових у Бучі художниця почала працювати з образом тіла в стані афекту. Фіксувала його трансформацію під тиском тортур, знищення, знеособлення. У серії «Без назви» (2022) Єремєєва досліджує тіла як об’єкти тортур, показуючи їх не лише як жертв насильства, а як мовчазних свідків. Інша робота, «Ми прийняли смерть», розповідає про страх існування після втрати частини себе — не лише фізично, а й психоемоційно. У графічній серії «Зшиті люди» художниця в буквальному сенсі "зшиває" тіла, намагаючись відновити їхню цілісність, повертаючи цим самим їм гідність. Війна у її роботах — це безперервна атака на матеріальність людського. Тіло втрачає межі, але водночас стає носієм пам’яті.
Метафора виживання
У проекті «Люди, які стали деревами» (2023–2024) Єремєєва створює поетичну і моторошну метафору злиття загиблих із природою. Вона уявляє мертвих, які повертають собі тіло, особистість і голос, проростаючи деревами у місцях масових убивств. Художниця надає конкретність анонімним жертвам, фіксуючи місце і час як свідчення. Цикл завершується фотографіями «З’єднання людей з деревами, коли люди стали каменем», де навіть каміння несе пам’ять про життя, яке було. Це не тільки художній, а й етичний жест — повернути загиблим простір для існування.
Архівування щоденного
Для Єремєєвої фотографія — це спосіб фіксації, свідчення і збереження. Її альбом «Моя сім’я» (2022) репрезентує життя мистецької спільноти в перший рік повномасштабної війни: евакуацію, побут, вечірки, виставки, ховання під обстрілами. Художниця свідомо документує нормалізацію життя в умовах катастрофи. Цей архів не про героїзм чи трагедію, а про спільність. За прикладом Ерве Гібера, вона створює "щоденники часу", в яких головним є сам факт існування.
Нашарування минулого і сучасного
Єремєєва мислить війну не як виняток, а як постійну умову існування. Після початку вторгнення вона почала шукати паралелі з іншими війнами, зіткнення історичної пам’яті й сучасної травми. У роботі «Спи спокійно, це не повториться» художниця фіксує простір, де накладаються болі різних поколінь. Вулиця, яка колись бачила одну війну, тепер стає місцем іншої, сучасної трагедії. В її творах звучить відчуття нескінченного конфлікту, в якому немає точки завершення. Проте саме в цій тяглості художниця бачить свою відповідальність — фіксувати, працювати, говорити. Культура, яку творить Єремєєва, постає як опір забуттю.
ВИБРАНІ ВИСТАВКИ
2021 — «Цноти», 63-й котельно-зварювальний завод, Івано-Франківськ, Україна
2022 — [͡t suˈzamənˈvaksn̩], Ебенбьокхаус, Мюнхен, Німеччина
2022 — «Ампутована весна», Я Галерея, Київ, Україна
2022 — «Робоча кімната», A:D, Берлін, Німеччина
2022 — «Життя серед інших», онлайн-виставка, Єрмілов Центр, Харків, Україна